Меню сайту
Форма входу
Головна » 2018 » Квітень » 26 » РПЦ і Оруел: питання автокефалії Церкви в Україні, як індикатор двозначності РПЦ (Ч.1.)
14:21
РПЦ і Оруел: питання автокефалії Церкви в Україні, як індикатор двозначності РПЦ (Ч.1.)

РПЦ і Оруел: питання автокефалії Церкви в Україні, як індикатор двозначності РПЦ (Ч.1.)

Володимир Мельник
1. «Ми одноголосно за автокефалію Церкви в Україні», але ... ми проти автокефалії.

2. «Ми зовсім не проти автокефалії, але наша паства її не допустить», а тих, хто посміє підтримати автокефалію, ми покараємо.

3. «Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але ... РПЦ сама є автокефальною і від власної автокефалії не відмовиться.

4. «Існування двох структур на території однієї держави неможливе і є розколом», але ... самі ми запросто відкриваємо свої паралельні структури.

5. Участь держави в церковні справи: «нахабне втручання» або «належна і мудра підтримка».

6. «Ізольованість наших братів з УПЦ КП від Вселенського Православ'я - наш величезний біль», але ... ми будемо жорстко припиняти будь-які спроби УПЦ КП з'єднатися з Вселенським Православ'ям, крім як через нас.

7. «У нас вже є Помісна Церква», але ... офіційного проголошення цього ми категорично не допустимо.

8. «Ми за визнання неканонічною церковної структури Церквою і її таїнств», але ... ми категорично проти такого ж визнання в Україні.

9. «Ми вважаємо питання автокефалії геополітичним», але ... обурені, що це питання хтось розглядає, як геополітичне.

10. «Це безблагодатна єретична псевдо-церква», в ... благодатності якої ми ніколи не сумнівалися.

11. Анафема в історії церкви не є перешкодою, але ... анафема в Україні є перешкодою непереборною.

12. «Ми абсолютно впевнені, що з ідеї автокефалії нічого не вийде», але ... самі мобілізуємо свої можливості, щоб нічого не вийшло.

13. Ми молимося ...

P.S.

РПЦ і Оруелл: версія 2018

Реакція багатьох ієрархів РПЦ на знову недавно підняте питання про автокефалію Церкви в Україні є воістину чудовою ілюстрацією роману Джорджа Оруелла «1984». Та такою яскравою, що, розтягнувши на цитати, можна було б ставити в театрах, як нове прочитання геніального творіння. Нагадаю, що в романі описано життя тоталітарного суспільства, думки членів якого контролюються партією. Наріжним каменем партії є двозначності, яке визначено як «здатність одночасно триматися двох, які суперечать однин одному, переконань». І далі описується сама система мислення: «Член партії знає, в який бік змінювати свої спогади; отже, усвідомлює, що шахрує з дійсністю; однак діючи за допомогою двозначності він запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес повинен бути свідомим, інакше його не здійсниш акуратно, але повинен бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а отже, і провини.

Двозначність - душа партії, оскільки партія користується навмисним обманом, твердо тримаючи курс до своєї мети, а це вимагає повної чесності. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, як тільки він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, - все це абсолютно необхідно. Відносно опонентів ключове слово - біло-чорний. Як і багато слів "новомови", воно володіє двома протилежними значеннями. У застосуванні до опонента воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне - це біле, всупереч очевидним фактам. У застосуванні до члена партії - благонамірену готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна. Але не тільки назвати: ще і вірити, що чорне - це біле; більше того: знати, що чорне - це біле, і забути, що колись ти думав інакше. Для цього потрібна безперервна переробка минулого, яку дозволяє здійснювати система мислення, яяка по суті охоплює всі інші системи і іменуэться на "новомові" двозначністю».

Що ж, подвійні стандарти в життя церкви - далеко не нове явище. Але варто розглянути лише кілька ключових тез і ситуацій, повторюваних роками, щоб зрозуміти наскільки яскраво багато ієрархів РПЦ ілюструють описану вище двозначність. Зізнаюся, поки ніхто з противників автокефалії не зміг пояснити, що саме поганого у факті автокефалії для Церкви в Україні. Для людини хоч трохи знайомої з православним віровченням і церковною історією, ці «аргументи» здаються зовсім комічними, та й цілком руйнуються від елементарної перевірки фактами. Детальне спростування «фактів» описує у своїй статті «Операція «Відкрите небо»: шукаємо можливості або відмовки?» Відомий релігійний публіцист Тетяна Деркач. Нижче пропоную розглянути аргументи в контексті саме явища двозначності, що став останнім часом «душею РПЦ».

1. «Ми одностайно за автокефалію Церкви в Україні», але ... ми проти автокефалії.
Тривалий час ієрархи УПЦ (МП) говорили, що вони не проти автокефалії, а дуже навіть «за». 6-7 вересня 1991 року в Києво-Печерській Лаврі проходить Архієрейський Собор УПЦ, де єпископат УПЦ підтримує ідею автокефалії і приймає рішення про скликання 1-3 листопада 1991 р Помісного Собору УПЦ, за участю єпископів, вірних і мирян - представників усіх єпархій УПЦ. І всі одностайно підтримують автокефалію, описуючи її як вкрай корисну. Ось що про це говорить «
Визначення Собору УПЦ з питання повної самостійності української православної церкви»:

«Релігійна обстановка, що складається в Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом повинна бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше вдосконалення самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів, заради уникнення розколу від Вселенського Православ'я, без порушення священних канонів, в ім'я збереження любові і миру між нашими Церквами. Усвідомлюючи, що основною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасительної місії в певних історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві сприятиме зміцненню єдності православ'я в Україні, [...] служитиме примиренню і встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню громадян усіх національностей, які проживають в Україні, і тим самим робити внесок в зміцнення єдності всього українського народу. [...] Собор одностайно свідчить, що Українська Православна Церква має в даний час всі необхідні умови для свого повного самостійного буття». Серед тих, хто підписався під цими словами знаходимо імена і нинішніх ієрархів УПЦ: митр. Онуфрія (Березовського), Предстоятеля УПЦ, митр. Агафангела (Саввіна) Одеського, митр. Іларіона (Шукало) Донецького, митр. Варфоломія (Ващука) Рівненського, митр. Сергія (Генсіцького) Тернопільського і ін.

Вони ж підписують і «Звернення Собору УПЦ до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і єпископату РПЦ»: «Учасники Собору, що представляють весь український єпископат, клір, мирян, монастирі і духовні навчальні заклади, одностайно визначили звернутися до Вашої Святості і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, сприяти визнанню Української Православної Церкви всіма Помісними Церквами як рівноправної Церкви-Сестри у родині Православних Церков і сприяти заснуванню Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков Київського Патріархату». Під ним все ті ж підписи нинішніх ієрархів УПЦ.

22 січня 1992 року в Києві відбулося єпископське нарада УПЦ, де було прийнято звернення до Патріарха і Синоду РПЦ із закликом прискорити надання автокефалії УПЦ. Єпископи УПЦ відзначали, що у них складається враження, що священноначаліє РПЦ «навмисне затягує позитивне вирішення питання про автокефалію» і знову просять: «У зв'язку з проголошенням незалежної держави Україна ми вважаємо, що настав час дарування повної незалежності Української Православної Церкви, дарування автокефалії». І знову знаходимо під зверненням підписи все тих же осіб. Саме ж звернення було доставлено 29 січня нинішніми архієреями УПЦ: митр. Лазарем (Швецем) Сімферопольським і митр. Варфоломієм (Ващуком) Рівненським.

Хтось каже, що і цей лист, і Визначення Собору і Звернення були написані і підписані під тиском митр. Філарета (Денисенка) нашими полохливими ієрархами, а також не менш полохливими усіма делегатами від 22 єпархій в особі кліриків і мирян, представниками 32 монастирів, представниками духовних шкіл. Залишаючи за рамками обговорення даного тексту моральний аспект такого припущення - безперечно образливого по відношенню до архієреїв і соборних делегатів УПЦ. Відзначимо його фактичну неспроможність. Уже після відсторонення митр. Філарета (Денисенка), учасники Архієрейського Собору УПЦ 27 травня 1992 року, підтверджують своє бажання автокефалії, озвучене раніше: «Ми запевняємо Вас, що і в подальшому будемо відстоювати повну незалежність і самостійність УПЦ» (Звернення Харківського Собору єпископів УПЦ Президенту України Л. М. Кравчука). І - о диво! - знову знаходимо під цією обіцянкою підпис все тих же ієрархів, включаючи митр. Онуфрія (Березовського).

Архієрейський Собор РПЦ 1-4 квітня 1992 року, розглянувши прохання Собору УПЦ про надання автокефалії, ухвалив «перенести обговорення цього питання на наступний Помісний Собор РПЦ». Патріарх Алексій II, так само, як і митр. Кирило (нинішній Патріарх), озвучували думку, що і вони самі, і РПЦ зовсім не проти автокефалії, просто це питання буде розглядатися на найближчому Помісному Соборі РПЦ. Наступний же Помісний Собор РПЦ відбувся лише через 17 років, 28 січня 2009 року (хоча за Статутом самої РПЦ Помісний Собор РПЦ повинен був збиратися «не рідше одного разу на п'ять років» п.II.2). Однак питання про автокефалію «чомусь» забули включити до порядку цього Собору. Таким чином, прохання автокефалії ієрархами і членами Собору УПЦ 1991 року не було ні відкликано, ні анульовано, не було і відмови на це прохання з боку РПЦ. Просто питання автокефалії все ще розглядається в РПЦ - ніяк не дійдуть руки. Відразу після Помісного Собору РПЦ 2009 року, на питання про автокефалію УПЦ: «І все-таки вам потрібен автокефальний статус чи ні?», Предстоятель УПЦ, митр. Володимир (Сабодан) відповів прямо: «Цей статус повинен вінчати всі наші зусилля».

У квітні 2018 року заступник ВЗЦЗ УПЦ прот. Микола Данилевич також підтверджує, що УПЦ зовсім не проти автокефалії, а дуже навіть «за»: «УПЦ завжди, з самого початку виникнення церковного поділу говорила і заявляла, що ми за подолання церковного розділення і за Єдину Церкву. Тобто, ми не проти Єдиної Церкви, ми за Єдину Церкву. І, якщо буде певне церковне порозуміння - за автокефальний устрій цієї Церкви, тому що автокефалія - ​​лише устрій, лише форма існування церкви в певних політичних умовах».

Примітно, що ієрархи, які виступали за автокефалію Церкви в Україні, і вважали її корисною, такою що об'єднує і одностайно стверджували, що УПЦ вже в 1991 році була готова до автокефалії, при реальному наближенні автокефалії раптом починають протестувати, вважаючи цю ідею роз'єднувальною і кажуть, про те, що УПЦ у 2018-му ще до автокефалії не дозріла. Нагадаю, що на сьогоднішній день, три Православні Церкви в Україні  об'єднують 18 682 парафій, 14 757 священнослужителів, 138 архієреїв і 101 єпархію, 285 монастирів з 4952 ченцями і черницями, 44 духовних навчальних заклади. Для порівняння РПЦ в РФ має 14 290 парафій і ок. 190 єпархій.

То коли ж лукавлять і брешуть наші ієрархи: коли говорять, що автокефалія бажана і здатна зміцнити єдність Православ'я в Україні, коли обіцяють відстоювати автокефалію, або ж коли стверджують прямо протилежне і проти автокефалії протестують?

2. «Ми зовсім не проти автокефалії, але наша паства її не допустить», а тих, хто посміє підтримати автокефалію, ми покараємо.
Наші ієрархи люблять перекладати відповідальність на плечі пастви, стверджуючи, що самі вони зовсім не проти автокефалії (або навіть зовсім «за»), але ось їх паства рішуче («всі - як один!») протестує проти «автокефалії, що роздирає нешитий хітон Христовий». Про цю маніпуляцію доводилося писати
окремо. Найлогічнішим в цій ситуації було б, по-перше, благословити власний клір і паству прямо і сміливо обговорювати питання статусу УПЦ. По-друге, надихати незлагодженість думок та аргументи як «за», так і «проти» змін в будь-яку сторону. Надихати інтерес людей. Та й самим виступити в тому ж різнобічному ключі. Хоча б відповідно до рекомендації ап. Павла: «Бо повинна бути між вами і різниця думок, щоб випробувані виявилися між вами». (1 Кор. 11:19). Зрештою, одним з індикаторів відкритості свідомості є здатність знайти як переваги, так і недоліки в будь-якому явищі. І, якщо прихильники автокефалії для Церкви в Україні прямо говорять, що вона зовсім не є панацеєю, то цікаво, чи зуміють ієрархи-критики автокефалії озвучити хоча б деякі її позитивні сторони.

Втім, це було б можливо, якби ієрархи були хоч трохи щирі в своїх словах. На ділі ж відбувається прямо протилежне: будь-які розмови про автокефалію припиняються. Варто комусь із кліру або мирян висловитися на користь автокефалії, то, як правило, таким закривають рота зі звинуваченнями в «розкольництві» і нерідко йдуть погрози - будь то заборона в служінні або зовсім позбавлення сану. Наприклад, богослови Одеської єпархії проголошують, що статус УПЦ є «аксіомою, а не предметом для дискусій. Ми закликаємо православних бойкотувати таких попів (які можуть обговорювати питання автокефалії - В.М.), не запрошувати, чи не окормлятися, не піддаватися на їх "дискусійні" провокації». Про це ж говорить і митр. Одеський Агафангел (Саввін), який стверджує, що статус УПЦ є «безумовною істиною, що не терпить ніяких змін». Так-так, це той самий ієрарх, підпис якого стоїть під проханням про автокефалію і обіцянкою цієї автокефалії домагатися. Правда, і тут митрополит лукавить, вимагаючи перегляду існуючого статусу УПЦ, але в сторону екзархату, який передбачає звуження прав УПЦ. Що ж, «член партії знає, в який бік змінювати свої спогади» ...

Кивання на власну паству і зовсім доходить до комічного. Так, митр. Тульчинський Іонафан (Єлецьких) напередодні Собору УПЦ в 2011 році змальовував те, як його  повчала власна паства і ставила йому ультимативні вимоги, і він смиренно вирішив підкорятися. Не має значення наскільки реальна і уявна ця або інша паства або її вимоги. Неймовірно, що це беззаперечне підпорядкування власній пастві виявляє той архіпастир, який любить повторювати про те, що «В Православній Церкві обов'язково всюди і завжди діє канонічна норма: "Менший без всякої суперечки більший та благословляється від більшого "(Євр. 7: 5)», вимагаючи від митр. Філарета підпорядкування священноначалля РПЦ і відмови від автокефалії. Втім, ця «невід'ємна завжди і всюди» норма самим архіпастирем застосовується досить вибірково і ситуативно. Так, в січні 2012 р він сам вимагав від «більшого», Предстоятеля УПЦ, митр. Володимира (Сабодана) підписати журнали Синоду, проведеного за спиною останнього і всупереч його волі. Вимагав і ставив ультиматуми того, кого славив півтора року до цього: «Його праці - це вся наша православна Україна. [...] Блаженніший митрополит Володимир став всеукраїнським старцем, голосу якого дослухається вся країна ».

Так, коли ж лукавлять і брешуть наші ієрархи: коли говорять, що зовсім не проти автокефалії, і вся справа лише в пастві, або ж коли припиняють і карають будь-які розмови про автокефалію?

3. «Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитого хітон Христовий», але ... РПЦ сама є автокефальною і від власної автокефалії не відмовиться.

Сприйняття автокефалії змінюється нашими ієрархами у кращих традиціях «готентотської моралі»: «Зло - коли сусід нападе на мене, відніме худобу, дружину...» - «А добро?» - «А добро - коли я у сусіда заберу його худобу і дружину». Так, все той же митр. Агафангел (Саввін) в одному інтерв'ю на питання про влаштування Православної Церкви  пояснює: «Ми віруємо і сповідуємо: "Єдину святу соборну і апостольську Церкву". 15 автокефальних православних церков являють собою Єдину Православну  Церкву». Але ось, коли мова заходить про автокефалію Церкви в Україні, то дивним чином вона перетворюється в апокаліптичне зло. Цей же ієрарх вже  заявляє, що канонічна автокефалія УПЦ буде «побудовою Церкви без Церкви» і «розривом нешитого хітона церковного, спробою розчленувати вікову духовну основу буття». А навколоправославна організація, що діє з благословення цього митрополита і зовсім тиражує божевільні тексти на кшталт «"Канонічна автокефалія УПЦ МП "- це зрада Православ'ю». Це розтиражована кліше вже стало якимось гімном боротьби проти автокефалії. Насправді, це твердження є ні що інше, як зізнання у сповіданні єресі, визнання того, що людина яка це проголошує, не є православною - неважливо мирянин він або двохпанагійний ієрарх. На тлі глашатаїв цієї єресі, згадуваного раніше митр. Одеського Агафангела (Саввін) і зовсім слід визнати єресіархом. Залишаючи питання про те чи можуть бути дійсні таїнства єретика за рамками даного тексту, нагадаємо, що Автокефалія (грец. Αὐτοκεφαλία - «самоочолення») - аж ніяк не «шлях до пекла» і розірвати єдність не може в принципі, це всього лише «статус помісної церкви, що передбачає її адміністративну незалежність від інших помісних церков. Вселенська Церква складається з автокефальних помісних Церков. Автокефальною вважається помісна Церква, цілком самостійна, яка не залежить ні від якої іншої помісної Церкви, хоча всі автокефальні Церкви, будучи частинами Церкви Вселенської, взаємозалежні» (Православна Енциклопедія, Т. 1, С. 199-202).

Про небезпеку цієї єресі нагадував і один з найбільш авторитетних сучасних православних богословів архим. Кирило (Говорун), перебуваючи на посаді голови ВЗЦЗ УПЦ, а згодом - заступника голови Навчального комітету РПЦ: «Останнім часом лунають думки, що автокефалія є руйнівною для церковної єдності. Це абсолютно безглузда точка зору, яка суперечить православній еклезіології та всій церковній історії. Всі Православні Церкви, що знаходяться в диптихах, є автокефальними, а, отже, проходили свій шлях автокефалії. Тому, якщо хтось вважає, що автокефалія - ​​це шлях до розриву церковної єдності, той тим самим визнає, що Православна Церква давно вже не «єдина, свята, соборна і апостольська». По суті, це еклезіологічна єресь».

Цікаво, як часто наші ієрархи освічують ввірену їм паству, пояснюючи хоча б базові основи православного церковного устрою і розганяючи страхи. Як часто забороняють тиражування цієї єресі і поширення брошур на кшталт «Автокефалія - ​​шлях до пекла». Судячи з усього, не освічують, і навіть ці страхи і невігластво стимулюють. Так, митр. Тульчинський Іонафан (Єлецьких) називає адміністративну єдність РПЦ «святою», закликаючи її «свято берегти». А під час зустрічі зі своєю паствою в 2016 р і зовсім надихнув людей «стояти на смерть за існуючий статус або улаштування» УПЦ. Складно сказати, чи продовжує власна паства «муштрувати» свого архієрея, чи це ініціатива самого владики. Як би там не було, незрозуміло у чому справжня причина тиражування цієї єресі: настільки дрімуче невігластво наших ієрархів у питаннях еклезіології, або ж їх відвертий цинізм, з розрахунком на повне невігластво пастви. У будь-якому випадку, стають зрозумілими причини того, чому за десятиліття Церква не спробувала просвітити свою паству навіть в елементарних питаннях. Дивно, що для багатьох мирян РПЦ факт, що і сама РПЦ - автокефальна, є відкриттям і сприймається як лайка, адже «всім відомо, що автокефалія - ​​шлях до пекла». Церковна ж історія вчить нас, що «шляхом до пекла» є якраз абсолютизація статусу церковного управління. Така абсолютизація дуже часто приводила до трагічних результатів. Євхаристійна єдність приносився в жертву єдності церковного управління, що тягло за собою відлучення цілих народів.

Митр. Агафангел (Саввін) пояснює, що прагнення до автокефалії є «згубне явище, це нерозуміння того, що таким чином розриваються тисячолітні узи єдності. Такі обманюють себе і інших, здійснюючи страшну підміну. Адже вони говорять про єдність, а, насправді, проповідують розрив з Матір'ю-Церквою». Що ж, виходить, послідовно приймаючи тези про автокефалію як про «розчленування Церкви» і «розрив нешитого хітона Христового» і заклики до єдності, сама РПЦ розчленувала Константинопольську Церкву. До речі, в зв'язку з цим, можна згадати і особисту трагедію преподобного Максима Грека, який прямо і різко висловлювався проти відриву церкви Московського держави від Константинопольської матері-Церкви, і засудженого московським священноначалієм у 1525 році за ... відмову визнати автокефалію. Що ж, чекаємо покаяння РПЦ у «розчленуванні Церкви», «розриві нешитого хітона Христового» і повернення її в Константинопольську ПЦ во ім'я «єдності Церкви» згідно з їх власними закликами!

Так, коли ж лукавлять і брешуть наші ієрархи: коли стверджують, що наявність 15 Автокефальних Помісних Церков жодним чином не порушує церковну єдність і автокефалія РПЦ не є розривом з Константинопольською Церквою, або коли стверджують, що автокефалія УПЦ є «розривом єдності Церкви» і «розривом нешитого хітона». А може, це все та ж «благонамірена готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна?

4. «Існування двох структур на території однієї держави неможливе і є розколом», але ... самі ми запросто відкриваємо свої паралельні структури.
І знову не ясно, чи є це щирим невіглаством глашатаїв УПЦ, або їх черговою маніпуляцією. Тим більше, що і тут думка змінюється ситуативно. Тим же, хто хоч трохи цікавиться життям Православних Церков у світі, добре відомі випадки не тільки існування декількох Помісних Церков на території однієї країни, але навіть існування цих структур абсолютно паралельно. Приклад першої ситуації - існування на території Греції цілих трьох структур: Елладської ПЦ, Критської Автономної ПЦ, що знаходиться в структурі Константинопольської ПЦ (нараховує 9 єпархій), і Митрополії Додеканеса, так само безпосередньо підкоряється Константинопольської ПЦ. Приклад другої ситуації - канонічна територія Православної Церкви в Америці (яка отримала автокефалію від РПЦ у 1970 р), де з нею благополучно уживаються ще дві паралельні структури - РПЦЗ (МП) і Патріарші приходи РПЦ. Чомусь не чути умовлянь з боку РПЦ до цих паралельним структурам про те, що вони розколюють єдність Церкви і закликів поважати канонічну територію і перейти під омофор ПЦА. Більш детально дізнатися про інші випадки можна з згадуваного екскурсу Тетяни Деркач.

Можна згадати і про те, що РПЦ відкриває на території Європи свої єпархії, хоча, згідно з канонами (28-е правило Халкідонського собору, 151 м), ці землі є канонічною територією Константинопольської ПЦ. Втім, у РПЦ вважають за краще інтерпретувати цей канон інакше. А ось в Європі ніякого розколу немає: будь-який віруючий може прийти в храм будь-якої юрисдикції, яку забажає. Ні розколу, ні болю в цьому немає. А ось брехня, маніпуляції і нацьковування пастви, людей один на одного із закликами «постояти до смерті» - так, ці дії завжди і незмінно породжують розкол, ненависть і біль. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Ось вже дійсно, «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт. 7:15).

Так, коли ж лукавлять і брешуть наші ієрархи: коли відкривають і підтримують свої парафії і цілі структури на одній території з іншими Церквами, аж ніяк не боячись розколу (в США або Європі), або коли стверджують, що існування ще однієї структури на території України обов'язково буде «розколом»?

Далі буде…

https://risu.org.ua

Переклад наш - Ред.

Переглядів: 36 | Додав: xCosmick | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Квітень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архів записів
Друзі сайту
 
  
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2018 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz