Меню сайту
Форма входу
Головна » 2015 » Серпень » 15 » Онуфріїв мир
22:04
Онуфріїв мир

Онуфріїв мир

Блаженні миротворці

Митрополича боротьба: головні прийоми

«На виконання» слів патріарха Кирила про «миротворчий потенціал УПЦ», митрополит Онуфрій регулярно виступає із полум’яними закликами до припинення війни. І хоча багато його тверджень відверто не безсумнівні (про т.зв. «громадянську війну» в Україні; його нетрадиційне уявлення про патріотизм і т.п.), не будемо буквоїдами, – мир це істинне благо людства. Зовсім не погано, коли говорять про важливість його досягнення... Але незмірно краще, коли люди щось роблять для цього практично.

Тим то й цікаво, що боротьба блаженнійшого за мир і досі носить винятково теоретичний характер. Хоча він дійсно має деякий «потенціал» для більш вагомого внеску.  

Вже більше року іде жорстока війна, – це досить тривалий час для осмислення. Уже скалічено долі мільйонів людей. Отут би то палаючій ревністю до миру Київській митрополії і взяти на себе невдячну роль посередника. Обрати місце зустрічі – десь на Синайській горі… – байдуже де. Звернутися з конкретними пропозиціями компромісу (адже поняття справедливості і людяності – воно універсальне для всіх нащадків грішного Адама). І якщо ми з ними і правда такі «брати» - то припинити нарешті вогонь.

За умов рішучого курсу УПЦ – аж до церковного відлучення сторони, яка продовжуватиме бойові дії, – можна було б добитися суттєвого прогресу у справі миру. Бо якщо папірці, підписані у Мінську, змогли знизити градус протистояння, то рішуча миротворча дія УПЦ, без сумніву, сприяла б вирішенню питання більш радикально. Агресивна сторона мусила б або зняти із себе християнську маску, або таки насправді припинити обстріли.

Зазначимо, що практичні кроки Київської митрополії принесли б не лише блаженства у вічності для Онуфрія, як миротворця, але і конкретні рясні бонуси у нашому «суєтному світі», – він та УПЦ стрімко б увірвалися у духовні лідери світу… (Але навіщо потрібно надмірне зростання авторитету УПЦ?)

Справжніх миротворчих ініціатив з боку митрополита за весь час війни не було – і не передбачається у майбутньому. Звідси виникає жорстоке питання – а чи потрібен мир Онуфрію? Справжній і всерйоз? Не в рожевих емпіреях, а отут – на грішній землі?

Ні, ми не підозрюємо його у кровожерності чи боягузтві. Але ж і не маємо сумнівів у його дисциплінованості – у «похвальному» послушенстві певним (чи – непевним) і зовсім не святим людям, які мають зовсім інші плани що до миру.

Мирних ініціатив немає тому, що з Москви не було наказу про закінчення «братовбивчої громадянської війни». Їх не тільки не було, але і не буде: «пастир добрий» продовжує «боротьбу» більш ефективними на його думку засобами – здебільшого даючи інтерв’ю з усовіщенням воїнів та «подвижницьким» сидінням у Верховній Раді

Вочевидь, він вважає, що цього достатньо як для виконання морального обов’язку, так і для для забезпечення миру. Що до другого – не заперечуємо. Адже у цьому певно і полягає стратегія досягнення онуфріївського миру – очікування. Треба печалуватись і чекати «доки Бог все влаштує» – в тому числі перемогу більш духовного «брата» над гріховним. Тим більше, що і військові потенціали у них не однакові.

Духовна складова митрополичої боротьби

Желаю, говорит, думать будто я в Древнем Риме

Деякі засмучуються, - як таке може бути, - такий прозорливець, а «не помічає» російських танків та інших ознак участі Москви у війні; популяризує термін «громадянська війна» і т.п. Поспішаємо усіх заспокоїти – усе він помічає.

Онуфрій демонструє ознаки «святоросійства», з його географічним розумінням добра і зла території Заходу «відійшли від Христа, а нам треба триматися тих, хто Христа сповідує». Які країни «підійшли до Христа» він не озвучує, але ми ж і так здогадуємось, це РФ та її сателіти. Так само розуміємо, хто є той «сповідник», якого нам «варто триматися»  це Путін... Усе просто. Важко зрозуміти інше,  як таке химерне «богослов'я» можна назвати християнським?

Онуфрій  це «російський світ». Саме тому внутрішня логіка митрополичої «боротьби за мир» повністю зрозуміла: просто в уяві блаженнійшого МО українці і росіяни це громадяни «нероздільної» містичної держави – «Святої Русі» (Росії), а заодно  і «єдиний» народ. Тому напад Путіна – це прикра «міжусобиця». Це гріх, але менший, ніж роз’єднаність «св. Русі». Грішок... Власне, проблема у тому, що українці захищаються  виникає гріх кровопролиття.

У Московському патріархаті здавна культивується православне фентезі з екзотичним нальотом християнства. Учасники гри «живуть» у ранньому середньовіччі. У їхньому світі існує «святоросійський» народ, який є втіленням вселенського добра. Він не просто обраний до спасіння – він сам є Спасителем світу. Темна орда Заходу (Содом) завдає жорстоких ударів по «Святій Русі» (Росії) у вигляді у вигляді демократії, ринкової економіки, терпимості, лібералізму, ювенальної юстиції, прав людини, і т.д. і т.п...

А для перемоги над силами темряви всього то і потрібно, що зібрати усі «святі» землі та сакральні атрибути докупи. Чим вони, сердешні, і займаються.

Щоб не пускатися у багатослівне викриття абсурдності сучасного антихристиянського геополітичного святоросійства, закінчимо розділ словами святителя Ігнатія (Брянчанінова): «всякая мечтательность есть скитание ума, вне истины, в стране призраков несуществующих», від якого буває «утрата внимания к себе, рассеянность ума и жесткость сердца при молитве; отсюда – душевное расстройство».

Ціна «святоросійського» миру

По їхніх плодах ви пізнаєте їх!

На жаль, немає жодних сумнівів щодо політичних уподобань «аполітичного» МО – це капітуляція. «Мирна» відмова українців від незалежності, національності, мови, елементарної культури і надій на нормальне, варте людини життя. Це купівля миру ціною рабства, дикості, безправ’я та співучасті у беззаконні.

У «канонічному» православ’ї буйно квітне україноненависництво, але Онуфрій – не україноненависник. Українців (мешканців «южных пределов исторической Руси») йому, теоретично кажучи, шкода; але без божественної імперії він не може, – для нього це питання віросповідне. Тому МО залишається лише сфера мрій – от було б добре, якби все було добре. – Либонь, було б непогано!

«Добре» – це коли під дією «рятівних страждань» від злиднів і війни, та ще внаслідок чудових «канонічних» проповідей, українці чудесно стануть росіянами, усвідомлять безкінечність зла Європи і проникнуться московською вірою (етнофілетичним спотворенням віри); і складуть нарешті зброю. – Тоді-то «благочестиві» порядки ЛНР можна буде поширити по усіх «южных рубежах».

Звичайно, на перших порах не всі жидобандерівці зрозуміють своє щастя – «доведеться» «святим росіянам» освячувати кулаки ударом, а гашетку – пострілом. Можливо десь на місцях будуть і перегини – не на того донесуть, не того розстріляють… Може і не одного? На все воля… Зрештою – Господь зло обертає на добро. (Яке злі ліберали називають масовим терором).

Основою «святоросійського» віровчення є «неіснування» України, тому перемога комуно-православних загрожує смертельною небезпекою Вітчизні. Якою б не була дикою вигадка, але «росичі» завжди намагаються її реалізувати: їх мордує навязлива ідея «сказку сделать былью». Дуже промовисто те, що до казки підпрягся і «богоданий» президент РФ зі своєю душеспасительною гіпотезою про єдиний народ

Тому може статися таке демографічне явище, що у деяких, особливо вражених лібералізмом та єрессю українства районах, з (Божого попущення) суттєво скоротиться населення. Певно, що це не буде геноцид. У «святій Росії» неможливий не тільки геноцид, але і саме це слово.

Звичайно – нового СРСР ніхто відроджувати не буде – вже раз опеклись. Ніяких ознак державності для «южных пределов Руси» не буде (що і не потрібно – раз ми і так «один народ»).

Не виключено, що десь закриють українську шкілку, бібліотечку, музейчик, театрик, газетку ... – «за непотрібністю». Звичайно – все буде винятково у рамках «закону» ЛНР (Новоросії, Малоросії…).

Можливо доведеться (тим, хто виживуть) посидіти до краху системи (а він неминучий) кілька десятирічок за залізною завісочкою – для своєї ж користі, щоб врятуватись від гнилого Заходу. – Багатства не обіцяють, але ж воно і не душеполезно… Такий собі православний варіант КНДР. У них правда був голодок – але то (як і наш Голодомор) – за їх гріхами. Як дотепно говорив митрополит: «катюзі по заслузі».

Можуть бути проблеми у вірних неканонічних та нетрадиційних конфесій та сект. Дуже таке може статися. Але що радує – це не на довго. Є швидкі способи вирішення проблеми іновірців.

Що безсумнівно – вчення «російський світ» стане обов’язковою релігією у «святій Росії». Він і зараз то, по суті, обов’язковий для РПЦ. А тоді буде трохи суворіше. «Хто не нанесе на чоло чи праву руку…». Воно там нічого страшного – звичайна етнофілетична єресь. Тільки щодо життя вічного можуть потім виникнути накладки… Всього то і діла.

Оце ціна Онуфрієвого (Кирило-Путінського) миру.

Зате закінчиться війна!

Міжусобна. Десь місяців на чотири. А далі ... не забувайте, що під гнітом фашистських хунт ліберального Заходу потерпають інші «брати» російського світу: естонці, латвійці, литовці, грузини, азербайджанці, таджики …

Тільки не говоріть, що тоді ви відмовитесь простягнути руку допомоги знедоленим. «Тоді» – це коли отримаєте запрошення до «православної» армії,  –  «російський світ» постійно потребує українського гарматного мяса. 

Отож бачимо, що Онуфріїв мир – це ілюзія. Це війна, тільки набагато більша і кривавіша за теперішню. Війна заради безглуздої і безбожної вигадки; причому – війна за наш рахунок.

Мир з російським мілітариським месіанізмом – це обман, який тупо повторюється: комуністи свого часу перетворили імперіалістичну війну на громадянську, тепер черга путіністів. Вони навпаки – зайняті розгортанням «громадянської» війни у імперіалістичну.

Онуфріїв мир це самогубство для країни, а митрополича «боротьба» за нього самогубство для УПЦ. 

Якщо розглянутий варіант здобуття миру вас із якоїсь причини не влаштовує, то не варто засмучуватись існує й інший, обєктивно набагато кращий. 

Для тих, у кого немає суїцидальних нахилів, а є достатньо здорового глузду, щоб відрізнити Кремль від Небесного Єрусалиму, можливий лише один варіант це протидія безумству.

Закликаємо вірних УПЦ до здорової реакції на «святоросійське» філетичне боговідступництво  в розмовах з духовенством, у листах, статтях, соціальних мережах, петиціях, не миритися з віросповідним збоченням; створювати спілки та громадські організації для боротьби з ним.

Захист (чи зрада) віросповідної Істини це не іграшки. Не варто обманюватись. Як спасіння надходить від Спасителя, так і мир від Отця вічності, Князя миру (Ісая 9:6). 

«Слава у вишніх Богу, а на землі мир, в людях добра воля»!

 

Здобуття автокефалії

Тривають слухання на роль антихриста

Феномен україноненависництва у "канонічному православ'ї"

Слово проти єдності або Як досягнути неможливого

Онуфріїв мир

Монументальна пропаганда "російського світу"

Витоки релігії "російського світу" у архітектурі ХІХ століття: церква Петра і Павла

Орловоздвиженський монастир. Жахи сакральної Полтави

Про феномен орлопоклонництва в Полтаві

Патріарх Кирило: туга за свободою

Конфронтаційний потенціал УПЦ

Про геніальність жидомасонів і походження України

Тест на християнство. Віроповідний колапс РПЦ

Здоровий глузд. Вірним української Церкви про проблеми вибору

Філаретів лист, як знак хибності шляху УПЦ КП

Канонічна наживка: до уваги ейфорійників

Плакатна ікона, як люстро інволюції православ’я

Переглядів: 585 | Додав: Yarko | Теги: війна і релігія, Онуфріїв мир, УПЦ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Серпень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Архів записів
Друзі сайту
 
  
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2018 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz