Меню сайту
Форма входу
Головна » 2017 » Червень » 10 » «Нам треба звільнити українську церкву з полону «руського миру»", — точка зору архімандрита УПЦ МП Кирила (Говоруна)
20:13
«Нам треба звільнити українську церкву з полону «руського миру»", — точка зору архімандрита УПЦ МП Кирила (Говоруна)

«Нам треба звільнити українську церкву з полону «руського миру», — точка зору архімандрита УПЦ МП Кирила (Говоруна)

Архімандрит Кирило Говорун – одна з найяскравіших постатей українського православ’я. Вчився на факультеті фізики, але вже через рік покинув світську кар’єру та присвятив себе богослов’ю. Був першим заступником голову Навчального комітету Російської православної церкви, а раніше – головою відділу зовнішніх церковних зав’язків УПЦ МП. Зараз викладає теологію в іноземних університетах.

У грудні 2013-го року отець Кирило пише у Фейсбуці свій знаменитий пост про події на Майдані, в якому оцінює Революцію гідности як середовище, де народжується громадянське суспільство.

У червні цього року відбудеться презентація його книги «Українська публічна теологія».

В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню о. Кирило Говорун розповів не тільки про книгу, але про наше суспільство, про Росію, про скандальні церковні законопроекти і про те, як нам звільнити українське православ’я з полону «руського миру».

— Отче Кирило, сама назва вашої книги містить інтригу. Як теологія може бути публічною? Адже ця наука завжди вважалась чимось таким для обраних? Як вона стала публічною?

— Спочатку теологія була для всіх. Потім середньовічна доба схоластики зробила її доступною лише для освічених, а сучасна секулярна доба – лише для релігійних людей. Але зараз й далеко не всі релігійні люди цікавляться теологією. Повернення теології у широкий публічний простір – це є повернення до першоджерел християнства.

Навіть у ту далеку добу, коли теологія була духовною та інтелектуальною рамкою для суспільних процесів, вона більше говорила про метафізику, аніж про людину. Ситуація змінилася у ХХ сторіччі, яке декілька разів поставило перед людством питання про виживання. Це сторіччя стало найбільш кривавим в історії людства. Для теології ж це стало нагодою повернутися у публічний простір із відповідями, яке може дати християнство. Зокрема теологія спробувала відповісти, чому стали можливі фашизм, Голокост, Хіросіма.

Відповідаючи на ці складні запитання, християнські богослови сформулювали засади публічної теології. Проте це здебільшого відбувалося на Заході. В православному ж контексті публічна теологія залишилася недорозвиненою. Я вважаю, що саме українські події впродовж останніх років дає шанс православному богослов’ю надолужити це відставання.

Українська публічна теологія – це українська відповідь на загальні запитання, які повстали наразі в чималій кількості країн. Коли я спілкуюся з інтелектуалами на Заході, я розумію, що їх хвилюють ті самі питання, що й нас. Власне, ця книжка, хоч вона й українською мовою, – в якійсь мірі відповідати на запитання західних інтелектуалів.

— В вашій книзі є така цікава глава «Церква і Майдан». І взагалі ви так схвально та неочікувано для священника УПЦ МП висловлювалися про Майдан. Чому ви тоді його підтримали, і чи не змінилася ваша точка зору зараз? Ви не є розчарованим?

— Не розчарований. Я вважаю, що Майдан – це ресурсний стан українського суспільства, точка відліку нової України, яка також завжди буде для неї точкою опори.

Допис на Фейсбуці про Майдан, про який ви говорите, я зробив ще на початку грудня 2013-го. Він дійсно став дуже популярним і був перекладений кількома мовами. Він також включений в мою книжку. Тема Майдану стала наріжною для всієї книжки. Він ще довго буде також наріжним каменем української публічної теології.

— Поясніть, яким чином Майдан – громадська акція – може бути пов’язаний з теологією, яка є наукою про Бога?

— Як я вже зазначав, світова історія ХХ століття дала багато приводів для теологічних рефлексій. Ось наприклад теологія звільнення в Латинській Америці. Вона була спричинена бідністю та соціальною несправедливістю у країнах Південноамериканського континенту. У відповідь на соціальні проблеми й виникла теологія звільнення, яка згодом з регіонального явища перетворилася на загальнолюдське.

Слід зазначити, що корені цієї теології ростуть з європейського континенту. Одним з її засновників був теолог Йоганн Метц, учень одного з найвидатніших богословів-теоретиків ХХ століття Карла Барта. Метц звинуватив свого вчителя, що той дбає лише про «богослов’я для крісел». Натомість він запропонував богослов’я, яке базується не стільки на “ортодоксії”, скільки на “ортопраксії” – на гарних справах замість гарних слів.

Ми можемо розглядати і українську публічну теологію в цьому сенсі – як певний аналог “теології звільнення”. Вона використовує певні академічні категорії, які виникли в кабінетах вчених, але і застосовує їх до подій, якими переймається більшість у нашому суспільстві – а саме війну із зовнішнім агресором та війну із внутрішніми проблемами корупції та дефіциту справедливості. Шкалою для оцінки цих явищ і став Майдан.

Майдан знаходиться у центрі української публічної теології ще й тому, що він не був секулярним явищем – це було явище релігійне. Хоча порядок денний Майдану передбачав розв’язання насамперед суспільно-політичних проблем, сама мова Майдану була релігійною. Люди приносили ікони, плакати з біблійними цитатами…

— Священників було багато там…

— Так. Для мене гасло, під яким виступав Майдан: «Голос народу – голос Бога», висловлював головну його ідею: ми тут зібралися як народ, і наш голос – не просто шум, а пророчий заклик, який вимагає справедливості. І плюс до того, як ви правильно зазначили, було багато священників, єпископів, які приходили на Майдан. Майдан кожен день починався і закінчувався молитвою.

— Після Майдану, який ви називаєте певною точкою відліку, мали відбутися і якісь реформи в церкві. І ось зараз ми маємо два скандальні законопроекти. Московський патріархат виступає різко проти. Кажуть, що ці зміни дозволять відбирати храми і таке інше. В чому причина, і чи треба приймати ці закони?

— Ви абсолютно праві в тому, що Майдан став імпульсом для церков, щоб вони змінювались. І дійсно, під час Майдану церкви переступили через якісь свої стереотипи: представники різних конфесій приходили на Майдан, разом молилися, разом протистояли. Майдан став важливим моментом в історії України, коли церкви підійшли одна до одної найближче. Потім, на жаль, вони знову розійшлися, повернулися кожна до своєї мушлі, де заховалися як равлики.

Я думаю, причиною цього стала потужна пропаганда, яка стала реакцією на Майдан з боку Російської Федерації. Ця пропаганда націлена на розділення українського народу і спрямована проти об’єднуючого імпульсу Майдану. На жаль, Українська православна церква виявилася найбільш вразливою до цієї пропаганди, і вона першою заховалася в своїй мушлі. Певні механізми фактично «розвернули» цю церкву проти процесів оновлення українського суспільства. Це було також пов’язано з виборами нового предстоятеля, бо попередній помер. Митрополит Володимир давав церкві імпульс до діалогу з українським суспільством, а тепер цей імпульс став слабкішим, або навіть спрямований у протилежну сторону.

В результаті УПЦ створила довкола себе бульбашку, стінки якої твердішають з кожним днем. Цьому сприяє діяльність таких пропагандистських ресурсів – давайте називати речі своїми іменами – як “Союз православних журналістів”. Вони змінюють атмосферу всередині цієї бульбашки, підвищуючи в ній температуру і нагнітають істерію. Ця істерія йде на користь агресору, який потім використовує конфлікти на релігійному ґрунті у своїй гібридній війні в Україні. Вона на користь “Опозиційному блоку”, який підвищує за її рахунок свої рейтинги. Але вона точно не йде на користь Церкві, яка все більше закривається у своєму гетто та обмежує себе у проповіді Євангелія всім українцям.

Якщо подивитися на законопроекти спокійно, а не з середини згаданої бульбашки, то приводів для істерики не так багато. Справді, той законопроект, який збільшує вплив держави на ідентичність церков, містить в собі дискримінаційні норми. Але інший, який збільшує вплив громади на свою ідентичність, є суголосний нормам православної екклезіології, тобто вчення про Церкву. Ці норми передбачають, що саме громада має пріоритет у самовизначенні. Вони також відповідають практикам західних демократій, де громада сама вирішує і щодо свого майна, і щодо своєї належності.

Я дозволю собі припустити, що цей законопроект став розвитком тих імпульсів, які дав Майдан. Майдан став можливістю для українського суспільства взяти долю в свої руки. Тепер прийшов час вірянам взяти долю своїх громад у власні руки.

— Тобто, люди самі обирають собі священника, як шерифа в США?

— Це та практика, яка є нормативною в православних громадах і в Америці, і в Європі. Ця практика була також нормативною для України до середини 19-го століття. Це дуже добре описане в творах Нечуя-Левицького. На жаль, законопроект не передбачає саме такої практики, але він принаймні забезпечує мінімум самоврядування для громад у питанні їх самоврядування.

— Все це добре. Але що робити з Москвою? Вона ніколи не відпустить українську церкву…

— Це складне питання, на яке теж дає відповідь Майдан. Зокрема, він заклав основи самоврядування на кожному рівні українського суспільства. Якщо якась громада хоче бути частиною УПЦ МП – це її право, яке має бути захищене державою. Але якщо люди цього не хочуть, для них потрібні бути створені нові можливості.

— А як ви ставитеся до ідеї єдиної української церкви? Реально це чи ні?

— Це ідеал, до якого українське суспільство має прагнути. Я не впевнений до кінця, що цей ідеал може бути реалізований. Принаймні, я не бачу практичних механізмів його реалізації. Але будемо сподіватися, що цей ідеал, принаймні частково, може бути здійснений.

— Всі ці розмови, що прийдуть люди і виженуть віруючих та відберуть храми, вони мають якійсь сенс?

— Це, власне, «пропагандема», завдяки якій штучно роздмухується істерія серед віруючих. Тому що, згідно із законопроектом, ніхто зі сторони не може прийти і щось забрати. Все вирішує громада.

— Повертаючись до теми Росії. Дуже цікава тема перетворення православ’я там на якусь іншу релігію, яка містить і 9 травня, і Сталіна. Цю релігію можна назвати «руський мир». Що в цьому є від Бога, а що не від Бога? І як від цього вберегтися?

— Я намагаюся зрозуміти і описати це явище в своїй книжці. Я змальовую його в термінах, які були визначені в світовій науці як громадянська та політична релігії. Це політичні явища, які вдягнені в релігійні шати. Вони представлені людям як щось релігійне, а насправді є квазі-релігійними, і їх мета лежить не в сфері божественного. Вони опускають Церкву з верхнього поверху, де знаходиться Бог, на самий нижчий поверх людського буття, де відбувається політика. Такі квазі-релігії притаманні багатьом суспільствам.

Я не випадково сказав про два явища – громадянську та політичну релігії. Вони справді є двома різними явищами. Громадянська релігія не є насильницькою – вона передбачає певний набір символів і ідей, які гуртують суспільство навколо себе. Це, наприклад, може бути американська Конституція, яка подібно до Біблії є символом єдності всього американського народу.

Політична релігія – це дещо інше. Це квазі-релігія, яка примушує суспільство до певної політичної програми. Такими релігіями були фашизм, нацизм, комунізм. Комунізм, не зважаючи на свій атеїзм, функціонував як релігія. Піонери були її “дияконами”, комуністи – “священниками”, члени Політбюро – “Священним синодом”, Генеральний секретар партії – такий собі “патріарх”. І потім це вклоніння «мощам» Леніна, і багато інших речей, які були запроваджені, аби навернути до комунізму тих, хто вчора ходив до церкви.

Така квазі-релігія до цього часу працює в Росії – тепер у вигляді ідеї «руського миру». Вона виникла у 90-і роки як громадянська релігія. Ця релігія мала б об’єднувала російську націю, в тому числі за межами Російської Федерації. Точкою зміни цієї більш-менш ненасильницької громадянської релігії на насильницьку політичну став епізод з відомою панк-групою «Пусі райт», коли їх за виступ посадили до буцегарні. Це був перший симптом трансформації, що в решті-решт привела до крайньої форми насильства у вигляді війни Росії проти України. Тобто, агресія Росії проти України стала логічним завершенням трансформації «руського миру» у насильницьку політичну релігію, що стала машиною війни.

Щоби успішно протистояти агресії Росії, слід розібрати цю машину війни на запчастини. Як це зробити? Оскільки ця машина війни була сконструйована в тому числі за допомогою Церкви, яка перетворила Православ’я на зброю – наприклад, у вигляді “Руської православної армії”, повернення Православ’я до своїх початкових, немілітаризованих форм, має ослабити й російську політичну релігію. Треба розібрати цей панцир, який був облаштований навколо церкви, і звільнити її з полону «руського миру».

— Чи достатньо українська церква контактує з зовнішнім світом? Чи можемо ми щось в цьому сенсі протиставити цій російській насильницькій релігії?

— Ми не повинні йти тим шляхом, яким пішла Руська Церква, створюючи якусь паралельну українську громадянську або, боронь Боже, політичну релігію. Ми повинні дотримуватися Православ’я як воно є, без політичних нашарувань. При цьому ми повинні відновлювати діалог із суспільством. І тут є відмінність між Україною та Росією, закладена як раз Майданом. До Майдана церква бачила в якості свого партнера лише державу, а суспільства для церкви майже не існувало. Майдан раптом поставив в центр подій суспільство. І ось шлях для української церкви – бачити передусім суспільство у якості свого партнера. У цьому він відмінний від російської церкви, яка залишається в партнерстві з державою.

— Дуже цікавий ваш особистий шлях – як ви з фізика стали богословом?

— Для мене це був природній шлях. Я вважаю, що людина, яка починає пізнавати творіння Боже, рано чи пізно мусить прийти до Творця. Світ створений Богом, він сповнений чудес, таїн, які можна краще зрозуміти, якщо дивитися на них з точки зору богослов’я.

-Тобто фізика не дає всіх відповідей?

— І фізики самі це визнають.

— Ви викладаєте закордоном. Спілкуєтесь з інтелектуальною елітою. Як насправді там ставляться до України?

— Події в Україні отримали широке висвітлення в світових ЗМІ. Відразу після Майдану до України був страшенний інтерес. Цей інтерес зменшився зараз, в тому числі через те, що так звана «після-правда» розрослася до світових масштабів. Після-правдою я називаю явище, коли емоційний комфорт споживачів інформації стає важливішим за об’єктивну правду. У такому разі інформація може бути легко заміненою на пропаганду. Після-правда призвела до серйозних, навіть катастрофічних змін у європейському та американському суспільствах.

— Є в цьому провина нашої влади, низькі темпи реформ, наприклад?

— Думаю, в цьому винні насамперед західні еліти, які просто проґавили світову епідемію брехні. Вони недостатньо уваги приділяли Україні, недостатньо надавали підтримки, яка би мала бути суттєвішою за «глибоку занепокоєність». І тепер вони мають серйозну проблему в себе. Теперішній світовий потік після-правди колись починався із струмочка нарративів “анти-майдану”, який я вважаю одним з ранніх випадків цього вже глобального явища.

— Вони мусили втрутитися у військовий конфлікт?

— Не обов’язково. Вони мали б бути більш щирими у просуванні своїх цінностей, на захист яких стала Україна, і менш вражливими до корупції, яку російський режим активно експортував і продовжує експортувати на Захід. Я порівнюю наступ після-правди на цивілізований світ із варварською навалою, яка спочатку пройшлась по провінціях Римської імперії, а потім врешті решт захопила Рим. Навала нового варварства розпочалася в Україні, і ось вже взяла Рим.

-Ви вважаєте, що Вашингтон взяли «варвари»?

— Я думаю, що значною мірою. Варварство, про яке ми говоримо, не є виключно російським. Воно може бути й американським. І воно може ховатися під шатами релігійної риторики, яку зараз використовують і в Кремлі, і в Білому домі. Але ця риторика нас, християн, не повинна вводити в оману – за своєю суттю вона залишається політичною. Також важливо, що Україна залишається острівцем притомності серед хвиль пост-правди – і запорукою цьому Майдан.

— На вашу думку, президент має бути релігійним?

— У випадку Америки є такий жарт, що американським президентом може стати чорношкірий американець, жінка, але не може стати атеїст. Кожен американський президент має принаймні декларувати якусь релігійну позицію. Навіть Обама, один з найбільш секулярних президентів, був дуже християнським у порівнянні, наприклад, із європейськими лідерами. Він свою кар’єру в Чикаго починав волонтером в місцевій церкві.

На мою думку, для політичного діяча нормально засвідчувати свою релігійність. Але діяч не може використовувати релігію задля просування своєї політичної програми. Саме так чинив свого часу Янукович, коли він змушував Митрополита Володимира піти з предстоятельства. Таке варварське ставлення до церкви стало однією з причин, чому його режим не встояв.

https://people.in.ua

Переглядів: 28 | Додав: Yarko | Теги: УПЦ МП, російський світ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архів записів
Друзі сайту
 
  
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz