Меню сайту
Форма входу
Головна » 2018 » Серпень » 3 » Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим князівством Литовським
23:48
Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим князівством Литовським

Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим князівством Литовським. Продовження

Віталій Шумило, Володимир Чистяков                                                                Початок       Продовження

За версією Карташова, литовські єпископи були вимушені виправдовувати свій вчинок у особливій окружній грамоті, «яка є прикладом дуже слабкої аргументації» [57]. В соборному рішенні, як пише Ульяновський, учасники Собору посилалися на Апостольські правила, де зазначалося, що два чи три єпископи можуть обрати й висвятити старшого архиєпископа чи митрополита. Згадувалися «прецедент з Климом Смолятичем й автокефалія Сербської та Болгарської церков» [58]. Собор вважав неприпустимим підкорення Церкви державній, тобто світській, владі, що, на думку соборян, проявлялося у висвяті патріархом призначених імператором митрополитів [59]. Карташов серед аргументів учасників Собору називав також рівну у православних єпархіях благодать Святого Духа та симонію у Константинополі, хоча, як вказував автор, «за день до цього, тобто 14 листопада, вони ще згодні були отримати звідти поставленого їм архипастиря, якби такий з’явився» [60]. Князь Вітовт, у свою чергу, звернувся з окремим посланням до Східних Церков, де писав про численні провини митрополита Фотія, звинувачуючи патріарха та митрополита в тому, нібито призначення Фотія Константинополем відбулося ціною підкупу тощо. Соборну грамоту підписали Феодосій, архиєпископ Полоцький, та єпископи Ісакій Чернігівський, Діонісій Луцький, Герасим Володимирський, Геласей Перемишльський, Севастіян Смоленський, Харитон Холмський, Євтимій Туровський. Грушевський наголошував на тому, що Собор складався не лише з архиєреїв, але й з «духовенства, князів і бояр з українських і білоруських земель Литви й Польщі до Новгорода» [61], що засвідчувало вільний характер скликання Собору, дискусій на ньому та прийнятого рішення. Думається, якби Вітовт мав бажання поставити свого митрополита, незважаючи на думку Візантії та православного духовенства ВКЛ, то він зробив би це швидко, єдиним вольовим рішенням, не вичікуючи цілий рік і не збираючи тричі собор, який, до того ж, складався не лише з духовенства, але й з мирян. Для прийняття вольового рішення йому було б достатньо зібрати невелику групу архиєреїв та, натиснувши на них, взяти їх підписи.

Збереглося послання русько-литовських єпископів до митрополита Фотія, написане, як вважає Макарій Булгаков, на Соборі чи після його проведення [62]. У цьому посланні литовсько-руські архиєреї писали митрополиту, що вони «терпіли досі його неправне поводження, але довідавшись й переконавшися про … його учинок, який навіть не хочуть назвати через сором, більше не можуть уважати його своїм митрополитом» [63]. На думку митрополита Макарія, Фотій імовірно визнавав справедливість обвинувачень, оскільки не виправдовував себе [64], хоча остаточно це питання залишається нез’ясованим.

Оцінки вченими такого явища, як постановлення Григорія Цамблака митрополитом Київським, кардинально різняться між собою. Наприклад, Власовський, Ульяновский, Пелешенко вважають рішення Собору канонічним [65]. Як пише Пелешенко, «варто зауважити, що православні єпархії Великого князівства Литовського мали канонічні права на окремого митрополита, оскільки перебували у фактично самостійній державі» [66]. З іншого боку, Макарій Булгаков, Карташов, Тальберг вважали поставлення Григорія Цамблака митрополитом Київським незаконним рішенням помісного Собору литовсько-руських єпископів [67].

Фотій у відповідь на дії Вітовта та українсько-білоруських архиєреїв видав власне окружне послання «О нынешнем новом разрушении и мятежи церковнем» та на Соборі у Москві викляв усіх єпископів – учасників Собору в Новогрудку. Як вказують Грушевський, Карташов та Прохоров, Фотій у своєму посланні перш за все картав західноруських єпископів, дипломатично не торкаючись головного ініціатора розділення митрополії – великого князя Вітовта Кейстутовича [68]. Швидше за все, Фотій сподівався на примирення з литовським князем, про що він писав так: «надеюсь на человеколюбие Божие, еже быти тому вскоре» [69]. Це може бути, також, побічним свідоцтвом того, що Фотій усвідомлював добровільне волевиявлення русько-литовських єпископів, тому усю провину за «мятеж церковный» він покладав на архиєреїв, а не на князя. У своєму посланні Фотій заперечував обвинувачення Константинопольського патріархату в симонії, у свою чергу обвинувачуючи полоцького єпископа Феодосія та новопоставленого митрополита Григорія у цьому злочині під час спроби поставлення на Київську митрополичу кафедру. Зазначимо побіжно, що матеріальні можливості митрополита Фотія та Григорія Цамблака були далеко не на користь останнього, тому звинувачення Цамблака в симонії навряд чи доречно.

Як відзначав Знаменський, митрополит Фотій розіслав також окружні послання, в яких представляв незаконність поставлення Григорія та вимагав, щоб православні у києво-руських землях не мали з ним спільності як з незаконним пастирем [70]. В Софійському першому літописі вміщено послання Фотія, де митрополит писав: «Тои мятежникъ церковныи зовется митрополитом киевьскым, а поставленъ есть от неправеднаго зборища в литовьском в Новєго-родцє, не избраниемъ святих отець …, но паче мучительскы и самозаконно его сдєяше…» [71]. В зв’язку з цим варто зазначити такий факт: попри невизнання митрополита Григорія Константинополем та проклять з Москви митрополита Фотія, ми не знаємо випадків невизнання Цамблака митрополитом Київським зі сторони власне києво-руського духовенства. Якщо такі поодинокі випадки й мали місце, вони були настільки неістотні, що не позначилися навіть в московських, ідеологізованих і тенденційних, джерелах. Навіть Карташов, найбільш упереджений щодо Григорія Цамблака, вимушений був признати: «з дивною неувагою ставилися в Литві до патріарших проклять, і не ними припинено було заколот, а добровільним видаленням самого Цамблака з кафедри, придбаної ним такою дорогою моральною ціною...» [72]. На нашу думку, це є найбільш переконливим свідченням того, що обрання власного – окремого від Москви – Київського митрополита носило характер добровільного волевиявлення всієї повноти помісної Церкви литовської Русі.

У спробі припинити церковне розділення Київської митрополії Фотію активно сприяв Константинопольський патріарх Евтимій ІІ. Як вказує єпископ Григорій (Вадим) Лурьє, очільник Константинопольської Церкви відлучив Григорія Цамблака від сану, прокляв його та піддав анафемі (Карташов датою цієї події називає 1415 р. [73]), а в Москві анафему Цамблаку за наказом Фотія було включено до щорічного чину Торжества Православ’я [74]. Серед дослідників немає одностайної думки щодо оцінки такої події, як відлучення від Церкви та анафеми митрополита Григорія Цамблака. Зокрема, сам Фотій у своєму окружному посланні писав: «прельщенный Григорьи и порицая (обещая) многая имения, и не послуша его, но и еще из сану священничьства изверже его вселенский патриарх и прокля и едва убежа казни» [75]. З цього уривку можна зробити висновок, що Григорій був відлучений від Церкви ще до свого поставлення на Київську митрополичу кафедру (такої думки дотримується Карташов [76]). Власовський при цьому не згадує про причини анафеми Григорія Цамблака, а Грушевський взагалі піддає сумніву сам факт анафеми, оскільки ми дізнаємося про неї лише з послання самого Фотія: «В Царгороді Цамблака не посвятили. Фотій каже в своїм посланію навіть, що його там у Царгороді … позбавили священства й прокляли, але це виглядає вже дуже мало правдоподібно», і додає: «Московські історики церкви вірять в тім Фотієві на слово» [77].

Згодом у 1416 р. митрополит Фотій написав про розділення Київської митрополії до Константинопольської патріархії і в тому ж році, зазначає Прохоров, отримав зі своїм же гінцем послання-відповідь [78]. Ломізе акцентує увагу на тому, що новий патріарх Іосиф ІІ знову розглянув справу Григорія Цамблака і направив близькі за текстом послання до Фотія та московського князя Василія [79]. На початку послань патріарх запевнив митрополита та князя у тому, що не буде давати послаблення Цамблаку («никако да не будет от нас послабление»). Далі коротко повідомлялось про рішення Синоду, котрий піддав таки анафемі митрополита Григорія. І нарешті, Фотію пропонувалося якомога швидше прибути до Царгороду для чергового розгляду справи Цамблака, якого, як сподівались у Константинополі, Вітовт змістить на вимогу імператора та патріарха. Слова патріарха підтвердив у своїх посланнях Фотію та Василію й імператор Мануїл ІІ Палеолог, сват московського князя. До Константинополя запрошувався також і Григорій Цамблак, проте обидва митрополити до столиці Візантійської імперії не поїхали.

На думку Лурьє, Фотій не поїхав до Константинопольського патріарха через передчуття того, що Іосиф ІІ збирається визнати обрання Григорія Цамблака митрополитом Київським [80]. Як пише дослідник, «про те, що факт визнання відбувся насправді, говорить той факт, що під час Літургії, котру служив митрополит Григорій під час католицького собору в Констанці (1414-1418 рр.), причащались офіційні посли візантійського імператора» [81]. На мові дипломатії, констатує вчений, це означало, що митрополит Григорій на соборі в Констанці представляв не лише себе особисто й свою митрополію, а, як мінімум, Константинопольський патріархат: «Але після смерті митрополита Григорія патріарх відновлює колишній порядок, і з 1420 року західноруські єпархії знову знаходяться під юрисдикцією Москви [82]. Як слушно зауважує Ломізе, «визнавши Григорія Цамблака, крім урегулювання кризи в Київській митрополії, патріархія забезпечувала перебування в Констанці поряд з імператорськими послами митрополита своєї юрисдикції» [83].

Турилов також відзначав той факт, що патріархія та імператор, маючи потребу у військовій допомозі в боротьбі проти турків і у матеріальній помочі, не були зацікавлені у загостренні конфлікту з Литвою та Польщею [84]. Як вказував дослідник, у Густинському літописі є згадки про те, що патріарх Іосиф ІІ (у Іпатівському літописі згадується патріарх Каліст [85]) врешті визнав обрання Григорія митрополитом Київським [86]. «Ці відомості пізнього українського літописця побічно, але надійно підтверджуються даними джерел по історії Констанцького Собору (вони також свідчать, що визнання Константинополем обрання Г[ригорія] сталося до поїздки Г[ригорія] в Німеччину): в промові, яку митрополит вимовив перед папою, він назвав імператора Мануїла “своїм ясновельможним паном” (“serenissmus dominus meus” – Acta Сoncilii. 1923. Р. 166), а в хроніці Ульріха Ріхенталя відмічена присутність на літургії, яку служив Г[ригорій], членів візант[ійського] посольства (“zwen Hert-zogen von Kriechen” – Richental. 1882. P. 139)», – констатує Турилов [87].

Митрополит Григорій Цамблак, однак, не керував Київською митрополією довго. Історичні свідоцтва, з якими згодні майже всі дослідники, одностайно говорять про смерть вже немолодого митрополита у 1419 р., проте Олександр Яцимірський вважав, що Григорій Цамблак «після таємного залишення митрополичої кафедри» ще прожив більше тридцяти років у Молдові і помер близько 1452 р. у віці 88 років [88]. Митрополит Макарій також допускав імовірність того, що Григорій Цамблак просто «залишив Росію» [89], цієї ж думки дотримувався й Карташов [90]. Натомість Грушевський вважав, що «ця гіпотеза стрічається з поважними трудностями, які не знати, чи удасться їй подоліти» [91].

Після відходу Григорія Цамблака від Київської митрополії Фотію вдалося знову об’єднати під своєю духовною владою всі русько-литовські єпархії. На думку митрополита Макарія, Вітовт міг примиритися з Фотієм з огляду на численні обставини, як от невдоволення багатьох підданих відділенням Литовської митрополії, визволення з в’язниці опонента Вітовта Свидригайла, котрого православні жителі Литви вважали захисником своєї віри тощо [92]. Карташов уважав, що Вітовт визнав владу Фотія через те, що на той час конфлікт Литви з Московією припинився, і замість цього загострилися стосунки Вітовта із Польщею, від якої він бажав відділитися [93].

У 1420 р. митрополит Фотій, як предстоятель єдиної Київської митрополії, їздив до Новогрудку, щоб прийняти участь у переговорах Вітовта з візантійським послом Філантропіном, котрий відвідав Литву після переговорів про унію з імператором Сигізмундом. Як слушно зазначає Ломізе, не виключено, що, подібно до Цамблака в Констанці, Фотій представляв тут інтереси не лише своєї митрополії, але й Вселенського престолу [94].

Після остаточного утвердження на Київській митрополичій кафедрі, Фотій був очільником єдиної Руської Церкви до своєї смерті у 1431 р. Як відзначав Власовський, з огляду на вищеописані події, є безпідставним 1415 р. вважати роком поділу Київської митрополії на Київську та Московську [95]. На думку Турилова, тимчасове розділення Київської митрополії мало велике значення, оскільки певним чином стало прологом до автокефалії Російської Церкви (тобто північної, московської частини КМ) у середині XV ст. [96] Слід зазначити, що суперечки довкола Київської митрополії й надалі не вщухали: після смерті Фотія у Москві обрали кандидатом на Київську митрополичу кафедру рязанського єпископа Іону, в той час як зі сторони Литви у Константинополь був направлений єпископ смоленський Герасим, котрого у 1433 р. царгородський патріарх й висвятив на митрополита Київського і всієї Русі. Після трагічної загибелі Герасима у 1435 р., московський князь знову направив Іону до Константинополя, проте Константинополь вже висвятив на Київську митрополію свого кандидата, грека Ісидора, прихильника унії з Римом – Царгород готувався до Флорентійського собору і йому конче потрібен був власний ставленик на посту предстоятеля єдиної Руської Церкви. Власне, Ісидор був останнім Київським митрополитом, єдиним для обох частин колишньої Київської Русі. Через деякий час після Флорентійської унії та втечі Ісидора з Москви у Рим, 15 грудня 1448 р. московський князь Василій Васильович знову обирає Іону, який до своєї смерті у 1461 р. носить титул митрополита Київського, але навіть не робить спроби поширити свою владу на єпархії українсько-білоруської Русі. Наступник Іони, митрополит Феодосій, вже носить титул «митрополита Московського і всієї Русі». Відтепер шляхи Київської і Московської митрополій на довгі століття розійшлись; за цей час виробились риси власної національної ідентичності, які призвели кожну з них до формування, відповідно, української та російської православних традицій.

* * *

В російській історіографії діяльність митрополита Фотія подається у виключно позитивному аспекті, – він представляється прихильником єдності Руської Церкви, таким, що поклав багато сил на подолання розділення Київської митрополії, прибічником єдності усіх Руських єпархій незалежно від політичного поділу земель Київської Русі на Велике князівство Московське та Велике князівство Литовське.

Дійсно, його діяльність на цьому поприщі відбувалася з великою витратою сил та енергії і, принаймні за його життя, завершилася видимим успіхом. Цей аспект діяльності митрополита Фотія яскраво відобразився в його численних посланнях до православних віруючих Русько-Литовського князівства, у підтримуванні тісних стосунків з Константинопольським патріархатом та візантійським імператором, в активній участі митрополита як у церковних, так і політичних подіях початку XV ст.

Навряд чи є достатні причини сумніватися в щирості його намірів щодо єдності Руської митрополії в контексті політики візантійсько-московських політичних, церковних, й навіть династичних, стосунків. Однак чи було цього достатньо для предстоятеля Церкви, до канонічної території якої належали руські землі, розділені політично на дві держави, які, до того ж, знаходилися одна з одною у стані війни?

Така складна ситуація вимагала від предстоятеля політичного нейтралітету, рівного ставлення до обох частин митрополії, при якому Київський митрополит ніс би виключно архипастирське окормлення ввіреної йому пастви у політично розділеній, але церковно ще єдиній Русі. Приклади, коли митрополити виступали в якості примирителів ворогуючих і воюючих один з одним руських князів, нам подає епоха феодальної міжусобиці в Києво-руській державі.

На наш погляд, митрополит Фотій стати «над ситуацією» не зміг. Зайнявши київську митрополичу кафедру в той час, коли між Московським і Литовським князівствами йшла війна, він встав на сторону однієї з ворогуючих сторін і вже одним цим прирік Київську митрополію на розділення. Саме діяльність Фотія, в його прагненні об’єднати Руську Церкву виключно навколо і в інтересах Москви, його політична однобічність і ангажованість призвели, в кінцевому наслідку, до поділу Руської митрополії на Київську та Московську. Фотій не міг зберегти церковну єдність, оскільки не був політично нейтральним. Він вів церковну політику в фарватері державних інтересів московського великого князя, фактично спровокувавши ВКЛ на пошук шляхів до нейтралізації впливу Московської держави на православних підданих Русько-Литовського князівства. У такій ситуації єдиним виходом для ВКЛ бачився окремий і незалежний від Москви Київський митрополит. Це виглядало тим більш логічно, що історичний Київ – кафедральне місто Київської митрополії – входив до складу Русько-Литовської держави.

Але чи міг митрополит Фотій, людина непересічна і талановита, діяти інакше? Пам’ятаємо, що Фотій був візантієць за походженням й, головне, за вихованням та способом мислення. Він був цілком відданий інтересам своєї батьківщини, діяв в її інтересах, з цією метою був поставлений Константинополем на Київську митрополичу кафедру і направлений до Москви. Саме Москва, а не ВКЛ, була в сфері політичних і фінансових (а по тому – й церковних) інтересів Візантійської імперії, яка на той час втратила значну частину своєї території і матеріальних багатств.

Фотій не був винний у симонії в класичному значенні цього слова, як його – цілком, однак, справедливо – звинувачували опоненти. Отримавши в Константинополі конкретне політичне доручення, будучи цілком відданим Візантії, він не наважився його порушити, тому й не зміг однаково дбайливо ставитися до обох частин Київської митрополії, хоча і намагався зберегти єдність кафедри так, як він це розумів, і певною мірою був заручником політичної ситуації.

Церковне розділення Київської митрополії на початку XV ст. мало вагоме значення в історії православної Церкви на Русі не тільки в цей період, а й взагалі в історії Руської Церкви, оскільки значною мірою відобразило майбутні тенденції до більш глибокого й остаточного розділення Руської митрополії на Київську та Московську. Розділення митрополичої кафедри часто зумовлювалися амбіціями світської влади та політичними подіями, при цьому й очільники православної Церкви за власною волею чи поневолі були активними учасниками цих політичних відносин між Литовською Руссю та Московським князівством.

[1] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – Париж, 1959. – Т. І. – С. 340. [2] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью-Йорк, 1955. – Т. I. – С. 112. [3] Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні: Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. – Харків, 1999. – С. 104. [4] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 339. [5] Там само – С. 340. [6] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси // Словарь книж-ников и книжности Древней Руси / АН СССР. ИРЛИ; Отв. ред. Д.С. Лихачев. – Л., 1989. – Вып. 2 (вторая половина XIV – XVI в.). – Ч. 2: Л-Я. – С. 475. [7] Там само. [8] Бобров А.Г. Летописный свод митрополита Фотия // Труды отдела древне-русской литературы. – СПб., 2001. – Т. 52. – С. 137. [9] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475; Карта-шев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 340. [10] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112. [11] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга поло-вина ХІІІ – ХV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. Постаті. – К., 2012. – С. 302. [12] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112; Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – С. 104. [13] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112. [14] Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – С. 104. [15] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112. [16] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 302. [17] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475. [18] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – М., 1994-1996. – С. 873-879. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/4#tom4http://www.ex.ua/97313673[19] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 477. [20] Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. // Материалы международной научно-богословской конференции «Россия – Афон: тысячелетие духовного единства». – М., 2008. – С. 216-217. [21] Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. – С. 216.  [22] Там само. [23] Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. – С. 217. [24] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475. [25] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 873; Кар-ташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 340-341; Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475-476. [26] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 873. [27] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. [28] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 873; Кар-ташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 341; Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475. [29] Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // Полное собрание русских летописей. – М., 2000. – Т. XI. – С. 223. [30] Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т. 5: Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 398-400; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112; Ульяновський В.І.Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – К., 1994. – Книга 1: Середина XV – XVI століття. – С. 25. [31] Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 25. [32] Там само. [33] Цит. за: Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 25. [34] Цит. за: Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в українсько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 398-399. [35] Там само. – С. 399. [36] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 302. [37] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 398. [38] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 477. Грушевський вважає, що це відбулося в 1414 р., див.: Грушевський М.С. Вказ. праця. – С. 399. [39] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112. [40] Там само. [41] Летопись по Воскресенскому списку // Полное собрание русских летописей. – М., 2001. – Т. VIII. – C. 88. [42] Софийская вторая летопись // Полное собрание русских летописей. – М., 2001. – Т. VI. – Вып. 2. – С. 41-42. [43] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 255. [44] Там само. [45] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 400. [46] Знаменский П.В. История Русской Церкви. – М., 2000. – [Електронний ре-сурс]. – Режим доступуhttp://www.orthedu.ru/books/znam_rpz/znam2.htm.[47] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в українсько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 113-114.; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 342-343. [48] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 113-114. [49] Софийская первая летопись старшего извода // Полное собрание русских летописей. – М., 2001. – Т. VI. – Вып. 1. – С. 536. [50] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 874; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 343; Тальберг Н. История Русской Церкви. – Джорданвилл, 1959. – С. 133-134. [51] Софийская вторая летопись. – С. 41-42. [52] Густынская летопись // Полное собрание русских летописей. – СПб., 1843. – Т. ІI. – С. 353. [53] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 342-343; Тальберг Н. История Русской Церкви. – С. 134. [54] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 114. [55] Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 28. [56] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 257. [57] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 343. [58] Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 28. [59] Pelesz J. Geshichte der Union ruthenischen Kirche mit Rom von de ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien, 1878. – Bd. 1. – S. 360-362; Яцимир-ский А.И. Григорий Цамблак: очерк его жизни, административной и книжной деятельности. – СПб., 1904. Див. також: Саббатовский А. Митрополит Григорий Цамблак. – СПб., 1886. [60] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 343. [61] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401. [62] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 876. [63] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401. [64] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 876. [65] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 113-114; Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 26-28; Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 257. [66] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 257. [67] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 876; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 342-343. [68] Карташев А. Вказ. праця. – С. 344; Прохоров Г.М. Вказ. праця. С. 478. [69] Там само. – С. 344. [70] Знаменский П.В. История Русской Церкви. [71] Софийская первая летопись старшего извода. – С. 538. [72] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344. [73] Там само. [74] Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой: очерк истории православной традиции между XV и ХХ веками. – М., 2009. – С. 21.[75] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344. [76] Там само. [77] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401. [78] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 478. [79] Ломизе Е.М. Константинопольская патриархия и церковная политика импе-раторов с конца XIV в. до Ферраро-Флорентийского собора (1438-1499) // Византийский временник. – 1994. – № 80. – С. 104. [80] Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой... – С. 21. [81] Там само. [82] Там само. [83] Ломизе Е.М. Константинопольская патриархия и церковная политика императоров... – С. 104. [84] Турилов А.А. Григорий Цамблак // Православная энциклопедия. – М., 2006. – Т. 12. – С. 583-592. [85] Ипатьевская летопись. – С. 353. [86] Див.: Fija?ek J. Biskupstwa greckie w ?iemiach ruskich od po?owy XIV w. na podstawie ?rodel greckich // Kwartalnik historyczny. – Lwów, 1897. – S. 51. [87] Турилов А.А. Григорий Цамблак. – С. 583-592. [88] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344. [89] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 878. [90] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344-345. [91] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в українсько-руських землях XIV-XVІІ в – С. 403, кінцеве посилання 1. [92] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344-345.  [93] Там само. – С. 344. [94] Ломизе Е.М. Вказ. праця – С. 104. [95] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 115. [96] Турилов А.А. Григорий Цамблак. – С. 583-592. 

Джерело: Чернігівські Афіни: науковий альманах з літературознавства, історії, філософії та культурології. - № 5. - 2017. - С. 72-94.

Переглядів: 6 | Додав: xCosmick | Теги: історія Церкви | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Серпень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Друзі сайту
 
  
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2018 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz