Меню сайту
Форма входу
Головна » 2013 » Листопад » 15 » ДЕ ІСТИННА ЦЕРКВА? РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА. Частина 3
21:44
ДЕ ІСТИННА ЦЕРКВА? РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА. Частина 3

ДЕ ІСТИННА ЦЕРКВА? РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Єпископ Олександр (Міліант)

Частина 1: Ознаки істинної Церкви

Частина 2: Православна Церква

Частина 3: Римо-католицька церква

Після зруйнування Єрусалима в 78 р. християнської ери Єрусалимська церква тимчасово перестала існувати і на перше місце стала висуватися Римська громада і авторитет її єпископа.

Ґрунтуючись на центральному положенні Риму, як імперського міста, і на походженні кафедри від первоверховних апостолів, Римський єпископ вже з третього століття починає висловлюватися про своє чільне положення в Церкві, в чому були з ним не згодні єпископи східних провінцій Римської імперії.

Ми вже згадували про церковно-адміністративне піднесення ряду міст і областей в просторій Римській імперії, починаючи з другого і третього століть. Так Іриней Ліонський визнавався главою всієї Галлії, Купріян Карфагенський вважав підзвітними єпископів мавританських і нумідійських, Олександрійські єпископи управляли церквами Єгипту, Ефеські - церквами Малоазійськими, а Римська церква очолювала Римську область. Згодом, постановою Вселенських Соборів ряд церков був визнаний першими по своєму релігійному і громадянському положенню. Це не порушувало рівності між ними, і питання, що стосуються всієї Церкви, вирішувалися усією Церквою - її Вселенськими Соборами.

34-е Апостольське правило говорить: "Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух". У цьому правилі чітко виражений принцип соборності.

Взагалі, Апостольські правила і правила древніх Соборів не допускають ні самовладдя першого з поміж єпископів, ні тим більше - абсолютизму в Церкві.Вища інстанція для вирішення релігійно - канонічних питань належить собору єпископів – Помісному, або, якщо того вимагають обставини, - Вселенському.

Проте політичні обставини складалися так, що вплив Римського єпископа продовжував зростати. Цьому сприяло навала варварів в кінці IV сторіччя і переселення народів Європи. Хвилі варварів рухалися по давньоримським провінціям, змиваючи всі сліди християнства. Серед держав, які знову утворюються, Рим виступає в якості носія апостольської віри і передання. Плекання авторитету Римського єпископа сприяли і релігійні хвилювання з IV поVIII сторіччя у Візантійській імперії, коли Римські єпископи виступали захисниками православ'я. Так поступово у Римських єпископів стало зростати переконання, що вони покликані керувати життям всього християнського світу.

Новим поштовхом до зміцнення деспотичних претензій Римських єпископів з'явився в IVсторіччі декрет імператора Граціана, який визнав в особі Римського папи ("Папа" - батько, цей титул носили римські і олександрійські єпископи) "суддю всіх єпископів". Вже в V сторіччі папа Інокентій оголосив, що "нічого не можна вирішувати без зносин з Римською кафедрою і, особливо у справах віри, всі єпископи повинні звертатися до ап. Петра", тобто до Римського єпископа. У VII столітті папа Агафон зажадав, щоб всі постанови Римської церкви приймалися всією Церквою, як правила, затверджені словами ап. Петра. У VIII столітті папа Стефан писав: "Я - Петро апостол, з волі Божественного милосердя покликаний Христом, Сином Бога живого, поставлений Його владою бути просвітителем всього світу".

Ці все нові претензії пап спочатку не сприймалися серйозно східними єпископами і не розділяли Церкву. Всіх пов'язувала єдність віри, таїнств і свідомість приналежності до єдиної апостольської Церкви. Але, на біду християнського світу, ця єдність була розбита Римськими єпископами в XI і наступних століттях спотвореннями і нововведеннями в області віроучительній (догматичній) і канонічній (церковних законів).

Відчуження Римської церкви почало поглиблюватися введенням нових догматів, спочатку про походження Св. Духа "і від Сина", з внесенням цих слів у Символ віри, потім - про непорочне зачаття Пресвятої Діви Марії, про чистилище, про надзаслуги, про папу, як намісника Христа, главу всієї Церкви і світських держав, про непомильність Римського єпископа у справах віри і моралі. Одним словом, стало спотворюватися саме вчення про природу Церкви. (Намагаючись виправдати вчення про верховенство Римського єпископа католицькі богослови посилаються на слова Спасителя, сказані ап. Петру: "Ти - Петро, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою" (Мф. 16:18). Святі отці Церкви завжди розуміли ці слова в тому сенсі, що Церква ґрунтується на вірі в Христа, яку визнав привселюдно ап. Петро, а не на його особистості. Апостоли не бачили в апостолі Петрові свого голову, і на апостольському соборі в Єрусалимі в 51 році головував ап. Яків. Що ж стосується спадкоємства влади, яке йде до ап. Петра, то ап. Петро висвячував єпископів в багатьох містах, не тільки в Римі, але і в Олександрії, Антіохії та інших. Чому ж єпископи тих міст позбавлені надзвичайних повноважень ап. Петра? Більш глибоке дослідження цього питання призводить до одного чесного висновку: вчення про верховенство Петра створене Римськими єпископами штучно з честолюбних спонукань. Це вчення було невідоме для ранньої Церкви).

Все нові претензії на верховенство Римського єпископа і введення вчення про сходження Святого Духа призвели до розділення церков на Східно-Грецьку і на Західно-Римську (або католицьку). Офіційною датою поділу вважається 1054 рік, коли кардинал Гумберт поклав на престол св. Софії в Константинополі папське послання, яке піддавало прокляттю всіх незгодних з Римською церквою.

У релігійному житті Європи XI сторіччя ознаменовано перемогою папства над світською владою. Рим стає владикою світу. Прагнення до світської влади й участь у політичній боротьбі не було справою окремих пап, але випливало з усієї папської системи. Папа Пій IX оголосив обов'язковим для віруючого католика визнання за Римським єпископом світської влади. За «помахом руки» папи цілі народи, взявши меч і хрест, йшли боротися проти кожного, кого папа назве своїм ворогом. У XIII сторіччі папа не тільки роздає королівські корони, вирішує спори князів, але одним своїм словом збуджує або зупиняє війни, призначає або скидає королів та імператорів, звільняє їх підданих від присяги і т.д.

У своїй боротьбі за владу папи не заспокоїлися, але користувалися будь-яким випадком, щоб нагадати про свою "першість" і "непомильність". Так, папа Боніфацій VIII в 1302 р. пише у своїй буллі: "Ми оголошуємо також, що св. Апостольський престол і Римський первосвященик мають верховенство над всім світом і, що цей Римський первосвященик є наступник ап. Петра, князем апостолів, намісником Христа на землі, главою всієї Церкви, і батьком та вчителем усіх християн". Подібні слова можна знайти в постановах Ватиканського Собору в 1870 р. У "Зводі канонічного права" опублікованого в 1917 р. папою Бенедиктом XV сказано: "Римський первосвященик, наступник першості блаженного Петра, і не тільки має першість честі, але вищу і повну юридичну владу над усією церквою". Ці все більш зростаючі претензії Римських єпископів поступово збільшували прірву між Православною і Католицькою церквою (аж поки частина православної духовенства вирішила закрити очі на зловживання папством своєю владою та єресі, які сповідуються в католицизмі, і де-факто визнала його давні і новітні заблудження, називаючи папську Церкву «сестринською», та звершуючи спільні молитви з папським духовенством). Починаючи з XIсторіччя, Православна Церква змушена була давати відсіч честолюбним домаганням Римських єпископів, оберігаючи принцип канонічної самостійності помісних церков, встановлений апостолами.

У боротьбі за світську владу над світом єпископ Риму входить в протиріччя з християнським вченням, бо меч не пасує бачити в руках "намісника" лагідного Ісуса й глибоко спотворює сутність єпископського служіння. Багато представників Церкви та окремих народів почали це усвідомлювати. З XIV століття почався релігійний і моральний занепад папства. Його влада стає все більш світською, з її інтригами, пишнотою і пожадливістю до земних багатств. Більшість народонаселення почало стогнати під деспотичним гнітом представників папського двору. Німецький історик говорить: "Духівництво ставиться з презирством до вивчення богослов'я, нехтує Євангелієм і творами свв. Отців, воно мовчить про віру, благочесті та інші чесноти, воно не говорить про заслуги Спасителя і Його чудеса... І таким людям доручають вищі пости в церкви, називаючи їх пастирями душ!"

Результати незабаром проявилися. На початку XVI сторіччя в Німеччині народився Протестантизм - протест проти зловживань Римського єпископа, і, зокрема, - злочинної інквізиції та продажу індульгенцій (відпущення кари за гріхи, що проста людина логічно ототожнювала з прощенням самого гріха,  за грошову винагороду). З часом протестантизм розпався на безліч сект.

Рим і Русь

Важливо розглянути, які були взаємини між Руссю і Римом протягом історії. Є свідчення, що вже на зорі хрещення Русі (в кінці X сторіччя) Римський папа послав у Корсунь посольство, щоб відмовити князя Володимира від союзу з православною Візантією. З тією ж метою посилалися посольства в Київ. Папа намагався впливати через королів Польщі та Чехії, а також намагався використати князівські міжусобиці. При нашесті татар на Русь папи направляють на неї зброю шведів, хрестоносців і угорців. Зазнавши невдачі на полі битви при кн. Олександрові Невському, папа пропонує свою допомогу проти татар. Отримавши відповідь: "Не в силі Бог, а в правді", - папа відповідає збройними наступами в XIII столітті, і знову - в Смутні часи в 1605-1612 рр.. (Скориставшись силою польської корони та продажністю вищого духовенства Київської православної митрополії в кінці XVI століття папський Рим всупереч канонам приєднує до себе частину Київської митрополії, підкупом та насильством знищуючи православну церкву, та замінюючи її уніатською. Задум поляків і пап міг би вдатися, якщо б на захист православної віри не повстали козаки. Так, згідно вимог гетьмана Богдана Хмельницького і першої в Європі «конституції» Пилипа Орлика унія, тобто діяльність уніатської церкви, була заборонена на території козацької України, - ПО).

Наступальна позиція Риму щодо Православ'я не припиняється і протягом історії Російської імперії. Польща була оголошена папою "місіонерської територією", на якій основним методом місіонерства стало насильство.

Скільки разів католицькі прелати з жорстокістю стверджували, що «Господь вимітає залізною мітлою православний Схід для того, щоб там запанувала єдина католицька церква». У 1926 і 1928 роках східно-католицький представник їздив до Москви, щоб налагоджувати унію з обновленською церквою і зв'язок з марксистським інтернаціоналом. Єзуїт Швайгель стверджував, що більшовики чудово підготували ґрунт католицьким місіонерам, а благочестя і страждання російського народу служать запорукою успіху проповіді унії. Факти свідчать про те, що прозелітичні плани Ватикану до Православ'я не зникли і донині. (Супутнім явищем для цього є так званий криптокатолицизм, коли нібито православні клірики, навіть з вищої церковної ієрархії, лише зовні залишаються православними, таємно прийнявши католицизм, сповідуючи єретичні вчення папства, інколи виправдовуючись екуменізмом. Це підтверджується вчинками та заявами таких кліриків, які готові таврувати своїх братів православних, захищаючи інтереси та плани папства щодо православ’я. А прикриваючись словами про любов і єдність, вони ігнорують основи православної віри  та зневажають пам’ять святих мучеників, які свого часу загинули від рук папістів, залишаючись вірними святому православ’ю, - ПО).

Джерело

Переглядів: 428 | Додав: xCosmick | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Листопад 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Архів записів
Друзі сайту
 
  
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz